А ви ще не пишете? Тоді ми йдемо до вас

Коли маленькій Агаті та її сестрі Маргарет ставало сумно, мати, аби розважити допитливих доньок, закликала їх писати оповідання. Дівчатка, які жили в епоху вікторіанської Англії, як це було заведено, мали палку любов до читання. А талант вигадувати історії та дитяча фантазія не давали сумувати.

Якось Агата недвозначно заявила, що якщо й буде колись писати, то неодмінно детективи. Її сестра Марж, звісно, з усмішкою сприйняла ці слова. Для Агати така реакція стала справжнім викликом. І ось минула майже сотня років відтоді, як світ побачив її перший роман «Загадкова пригода у Стайлзі», а читач познайомився з кумедним та незграбним детективом Еркюлем Пуаро. А маленьку вигадливу дівчинку з вікторіанської епохи ми тепер величаємо майстром детективного жанру, неперевершеною Агатою Крісті.

Ця письменниця увійшла до когорти восьми класиків, творчість яких потрапила під пильне око та легку руку літературознавця, критика, перекладача та видавця Ростислава Семківа. Нещодавно він презентував свою книгу в стилі нон-фікшн (тобто невигадані історії) «Як писали класики». Тепла зустріч холодного весняного вечора відбулася у луцькій книгарні «Є».

Ця книга, каже автор, передусім для тих, хто має бажання творити, писати. Вона містить рецепти створення бестселерів від класиків ХХ століття: Агати Крісті, Джорджа Орвела, Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Мілана Кундери, Умберто Еко та Маріо Варгаса Льйоса. Усі вони – майстри у своєму жанрі. Але на правах читача додам, що вона посмакує й любителям літератури та шанувальникам творчості згаданих письменників. Адже читаючи вигадку, завж­ди замислюєшся над тим, що саме надихнуло автора на історію, чому одні книжки цікаві, а інші написані сухо, чому автори наважуються убити своїх героїв і чи справді існує та міфічна муза, яка змушує творити посеред ночі?

У своїй книзі Семків і намагається частково відповісти на ці питання, додаючи до розповіді гумор, вагомі історії з біографії авторів та, власне, практичні поради. Їх він черпає із книг класиків, які свого часу описували власні методи творчості, давали безцінні поради. Лише Агата Крісті не мала в доробку подібної книжки-інструкції, втім видала автобіографію, в якій відкриває чимало таємниць творчості.

Наприклад, королева детективу мала звичку проговорювати діалоги, через що стороннім, певно, видавалася трішки (або не трішки) несповна розуму. Вона уміло вводила пережите в реальності у вигадану історію, нанизуючи на неї любовну лінію, несподівану розв’язку. У її книжках можна знайти чимало фактів, які мали місце в її власній біографії. Наприклад, прототипа свого першого чоловіка вона у романі вбиває. Гарний і безболісний метод поквитатися за кривду, чи не так?..

Джордж Орвел, автор знаменитої антиутопії «1984», що налякала свого часу чи не всю Європу (мене вона лякає й у ХХІ столітті), радить бути лаконічними й нещадно викидати усі зайві слова. Він не просто пише антиутопію, він пише антиутопію, яка ось-ось – і стане дійсністю, в якій немає гарного фіналу, в якій майбутнє людства скидається на відбиток солдатського чобота.

Не менш реалістично, втім із надією на гарний фінал учить писати Рей Бредбері. Цей усміхнений фантазер, який показав нам Марс, передусім радить багато читати, аби мати змогу створити щось своє. Він не мав академічної освіти, втім був фанатом книг. І казав про себе: «Я закінчив бібліотеку».

«Веселий вісник апокаліпсису», як його назвав Ростислав Семків, Курт Воннеґут радить не обмежувати себе у виявах садизму стосовно власних персонажів. Менше ванільних текс­тів – більше сильних дій, і неодмінно з іронією, а то й із сатирою.

Чеський письменник Мілан Кундера, який мусив емігрувати до Франції через радянську окупацію, порівнює процес написання літературного твору з музикою. Тут постійно має бути рух, зміна темпу та звучання, твір має бути жвавим, але водночас стислим. А Маріо Варґас Льйоса й узагалі радить замовчувати найцікавіше. Нехай читач самостійно додумує. Правда ж, коли автори так дражнять читачів, це не залишає байдужим?

І, зрештою, Умберто Еко – автор багаторівневих історичних детективів, мислитель, науковець та публіцист – радить знати усе про той світ, в якому живуть герої. Це так, немов ви відчиняєте шафу, де знаєте кожну деталь.

Попри те, що книга «Як писали класики» – це не художня література, читати її легко та швидко. І видається, неначе Крісті, Орвел, Бредбері та інші майстри слова заходять до вас на чай і в невимушеній розмові діляться секретами ремесла. Смію припустити, що якби в такій формі теорію літератури викладали у школі, інтерес якщо не до письменництва, то до читання збільшився б у рази.

І хтозна, можливо, після прочитання Семківа й ви наважитеся викласти на папері власне послання для нащадків?