Двічі покидала домівку через окупацію російськими військовими та починала життя з нуля: у 2014 році поліцейська Світлана Мицикова з родиною виїхала з міста Брянка, окупованого армією так званої "ЛНР", а у 2022 році довелося покинути Сіверськодонецьк. Її квартира зруйнована, війна розлучила з донькою на дев’ять місяців. Історію жінки дізнавалися журналісти Суспільного.

Будинок розбомбили, а доньку не бачила дев'ять місяців: історія поліцейської з Одещини, яка двічі стала переселенкою

Поліцейська Світлана Мицикова, яка зараз живе на Одещині, не бачила свою доньку Злату дев'ять місяців. Родина через російську агресію втратила домівку двічі. У 2014 їм довелося виїхати з рідного міста, яке захопили терористичні угрупування:

"Коли у місті Брянка почали будувати "руський мир", мій чоловік працював у міліції на той час. Коли зайшли представники цього миру – вони примушували співробітників міліції працювати під своєю владою. Мій чоловік залишився вірний присязі й відмовився від цього. За те він потрапив у полон, деякий час там перебував. І я з маленькою дитиною на руках добивалася від усіх, писала, дзвонила, бігала, благала, щоб його відпустили.

Вибратися з міста тоді вийшло обманом:

"На той час у місті вже були блок-пости на яких були "сєпари". Ми їм казали, що ми їдемо до лікарні, аби не казати, що ми їдемо назавжди до вільної України. До машини ми завантажили дитячий візок, маленьку сумочку з підгузками, пляшечкою і все".

Після цього родина переїхала до Сіверськодонецька, де продовжувала жити під звуки вибухів. Там Світлана почала працювати поліцейською-кінологинею. Її чоловік ніс службу на блокпостах.

"З 2018 року я несла службу на посаді інспектора-кінолога Головного управління Луганської області. Кінологія – це ти перший на місці події, будь-що замінування, вбивство, або якась крадіжка, грабіж. Я хотіла бути в перший рядах, допомагати, боротися, дуже хотілось мені".

У перший день повномасштабного вторгнення Світлана займалася евакуацією службових собак:

"24 лютого ми були у місті Сєвєродонецьк, вдома. Нас підняли по тривозі, це була не навчальна тривога. Ми розуміли, що щось починається, але не знали, що такого масштабу це буде. Ми потихеньку знайшли паливо, заправили машини й почали евакуювати службових собак, тому що вони у вольєрі, вони беззахисні та чекали від нас допомоги, були обстріли десь дуже близько до нас".

"Мій будинок розбомбили, і все, що там було, мабуть, згоріло. Коли ми виїжджали за що я сумую – не подумала і не забрала малюнки дитини, які вона тільки почала малювати, кружечки, палички", – пригадує жінка.

Зараз Світлана працює в одному з відділків поліції на Одещині. Жінка мріє забрати доньку, яка живе з бабусею в Польщі, жити та нести службу у звільненому Сіверськодонецьку на Луганщині.

"Вона мені відсилає малюнки, пісні, вірші, підтримує, але ця розлука дуже важка для мене, тому що всі ці вісім років ми жили у місті Сєвєродонецьк і не розлучались не на день. Не маю змоги її обійняти, вчити з нею уроки, робити те, що повинна виконувати кожна мама", – ділиться Світлана.

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

Джерело