“Кожна дитина України зараз – це дитина війни. Дуже складно прийняти це як факт, тому що це ненормально. До мене остаточно дійшло, що взагалі відбувається, коли почали в лікарню привозити перших постраждалих”.

Оля Булкіна – лікарняна клоунеса. Дівчина працює в київській лікарні Охматдит. Все починалося чотири роки тому – спочатку як волонтерство, а згодом перетворилося на Оліну професію. 

“Лікарняна клоунада – це здається чимось таким веселим, але насправді це не про аніматорство – прийти, розсадити всіх дітей, показати їм перфоманс, а вони будуть плескати в долоні. Ні. Це в першу чергу психологічна робота”.

Лікарняні клоуни – делікатні та емпатичні. Вони не нав'язують веселощі тим діткам, які цього не хочуть. 

“Ми стукаємо в палату, питаємо, чи до вас можна, і мама каже, наприклад: ой, так, клоуни, заходьте! А дитина каже – ні, я не хочу. І тоді ми не заходимо. І це дає дитині можливість відчути себе особистістю, думка якої є важливою. Це значуще відчуття, яке втрачається у лікарняних стінах. Бо нікому більше дитина не може відмовити, окрім як клоуну”.

“Лікування – це комплексний процес, і ми, лікарі, зазвичай лікуємо тіло, але без здорового духу це не повне лікування. Емоційна складова робить його більш ефективним”, – каже Володимир Жовнір, генеральний директор НДСЛ “Охматдит”. 

“Всі інструменти, які використовують лікарняні клоуни, спрямовані на терапію і адаптацію дитини в лікарняній установі, – пояснює Оля. – Наприклад, дитина може зробити лікарняному клоуну укол насосом для повітряних кульок, і це є певною мірою рефлексія – через той стрес і біль, який дитина проходить, коли отримує уколи в лікарні”. 

Клоунеса Оля відчуває, що життя заздалегідь готувало її до того, що наразі відбувається в країні: “Було багато ситуацій, які навчили мене бути сильною. 5 років тому мій тато захворів на рак, і я з ним була поруч весь цей час. Ми з татом дуже багато сміялися під час хіміотерапії. Через жарти було простіше адаптуватися до такої реальності. Бо було страшно. Дуже страшно”. 

За чотири роки роботи в Охмадиті Оля отримала неабиякий досвід. Працювала з важкохворими, з дітками, які мають порушення розвитку, з дітьми з аутизмом. Але навіть уявити не могла, що доведеться підтримувати дітей, постраждалих внаслідок війни. 

“На початку повномасштабного вторгнення я першим ділом побігла в Охматдит, бо я розуміла, що там діти, яким страшно. І ти коли бачиш, як важкохворі діти лежать на матрасах в підвалах, ховаючись від російських обстрілів, ти не знаєш, чого чекати, і розумієш, що твоя єдина задача – просто бути тут, залишатися з цими дітьми. Вечорами приходила додому і просто ридала, тому що мені теж було страшно. Страшно за цих дітей, страшно за себе, за свою сім'ю. Зранку вставала, збиралася, вдягала червоний ніс і йшла знову до дітей”.

“Ми потрапили під обстріл. Літак вилетів нізвідки, потім скинув бомбу, – розповідає пацієнт Охматдиту Даня. – Ми стояли і потім повалилися. І лежали. Мама накрила мене з татом. А потім була касетна бомба. Ще дідусь був. Він помер”. 

“Тобі сняться ці діти, – каже Оля Булкіна. – Ти пам'ятаєш кожну історію, кожне ім'я, кожну дитину, ти знаєш, що з нею сталося, що вона пережила, і ти не можеш цього забути”.

“В них дуже вразливий емоційний стан, – ділиться спостереженнями Марина, колега Олі. – Це просто діти, які вчаться жити по-новому. В них вже життя почалося заново, з тієї точки, коли вони вижили”.

Оля зізнається, що їй було страшно приходити до цих дітей. Бо вони ставили питання, на яких ні в кого немає відповідей. 

“Якщо дитина запитає: “Чому? Чому в мене немає ніжки? Чому мою маму вбили, коли вона прикривала собою мене?”. Але в реальності цього не сталося. Навпаки, дитина бачить клоуна і радіє. І я зрозуміла, що моя роль в цій історії – прийти і дати їй позитивні емоції і відчуття дитинства. Методички, як працювати з дитиною, в якої ракетою відірвало ніжку, немає. Цього ніхто не напише. Дитина може боятися гучних звуків, тому що її дістали з під завалів після обстрілів. І тут ти розумієш, що повітряна кулька зараз буде недоречною. Тому що якщо вона лопне, це може спровокувати у дитини панічну атаку”. 

Свою власну стійкість перед болем та втратою Оля набувала не з книжок та методичок. Окрім хвороби батька, дівчина пережила звістку про те, що її улюблений песик Дуглас практично паралізований. 

“Дуглас у мене з’явився 5 років тому. Це був повноцінний собака, який бігав на  чотирьох лапках. Та в нього стався набряк спинного мозку, грижа хребта, і невролог сказав, що якщо виживе, то залишиться паралізованим. Питав, нащо це вам, нащо це собаці, давайте евтаназію! Я сказала, що ні. 

Згодом друзі допомогли Олі зробити для Дугласа візочок. Песик призвичаївся – і на кожній прогулянці отримує купу підтримки та компліментів від перехожих.

“Коли діти бачать нас на вулиці, дуже радіють. Маленький хлопчик нещодавно біжить і каже: “Тато, турбопес, турбопес!”. І хвороба мого тата, і параліч моєї собаки – це все досвід, який зараз під час війни мені знадобився. Я абсолютно впевнена, що немає нічого неможливого, коли ти когось любиш. Ти просто наповнюєш це життя радістю, навіть у важких обставинах”. 

Одного дня в Олі промайнула думка: якщо Дуглас вижив завдяки любові, можливо, його історія допоможе іншим відчути її цілющу силу.  

“Спочатку я брала Дугласа в лікарню, бо боялася, що через масові ракетні обстріли я не встигну добігти додому до собаки. Якось ми вийшли прогулятися на території лікарні, і там гуляли дітки. Вони побачили собачку і такі: “Ааа, собачка, собачка!”. Дітки, які на візочках, дивляться на Дугласа і бачать, що він такий щасливий, життєрадісний, і це їх надихає. Бо він такий, як вони, вони наче однієї крові. Бо дорослі, які, стоячи на двох ногах, кажуть, що все нормально, не викликають такої довіри, як собачка. Така собі “дугласотерапія”, як ми жартуємо в лікарні. І так він став найменшим волонтером найбільшої дитячої лікарні”.

“Всі вони – чарівники, які дозволяють не помітити тих проблем, які виникають через війну і через процес лікування, – каже про Дугласа, Олю та її колег Володимир Жовнір. 

Зараз в Охматдиті щотижня відбуваються концерти для дітей, їхніх батьків та медиків. Незмінною ведучою та організаторкою стала Соломія Вітвіцька: “Ми дуже щасливі, що є можливість таким чином теж підтримати , бо культурний фронт – це теж дуже важлива місія. І Вакарчук приїжджав, і Тарабарова, і Зібров, і Сергій Бабкін, і Козловський Віталій – я всіх не згадаю, бо це дуже величезна кількість”.

“Коли багато болі і темрява наступає, це мій обов’язок бути тут. Тому що це дитяча лікарня, тому що в нас війна, і діти потребують нашої любові і ласки”, – каже музикант Олег Скрипка. – Ми ще виростимо нове покоління українців, яке буде ще більш сильніше за нас”. 

“В моєму дитинстві, коли ми писали листівки, ми постійно писали в кінці “мирного неба над головою”, – пригадує мама Дані Олена. – Потім ми якось відійшли від цього. А тепер, на жаль, ми до цього повертаємось. Тому швидше хочеться це все забути, щоб не писати “мирного неба над головою”. 

“Незважаючи на весь той жах, який відбувається, на смерті, на страждання, на те, що бачили ці діти, вони живуть далі, – каже лікарняна клоунеса Оля. –  Наша задача – допомогти їм жити далі і жити якісно. Бо якщо ні, то навіщо це все? Саме за це воюють кращі люди нашої країни зараз, щоб ми жили…” 

Джерело