Війна увірвалася в її життя ще у 2014. Тоді Оксана Волобуєва втратила все, тікаючи з тимчасово окупованої Горлівки з чотирирічним сином на руках. В далекому минулому залишилися і квартира, і робота. У Києві, куди приїхала жінка, довелося починати все з початку.

“У Горлівці я працювала лікарем у діагностичній лабораторії. А у Києві вирішила трошки змінити профіль і вивчилася на косметолога. У 2020 я купила однокімнатну квартиру в прекрасному містечку Буча. Зробила в ній ремонт, і, нарешті, видихнула – життя почало налагоджуватися, я знову відчула себе щасливою”, – згадує з посмішкою Оксана.

Але безхмарні плани на майбутнє обірвалися 24 лютого 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення росіян саме затишне містечко на Київщині, яке тепер знає увесь світ, одним з перших опинилося під смертельним ударом ворожого наступу.

“Вже 24 лютого ми спустилися в наш паркінг. Там було холодно та вогко, тому ми з сусідами перебралися до теплотраси. Нас десь сімдесят людей було. Три дні ми всі сиділи там без їжі та води. Бо в нашому будинку вже з перших днів не було води. На третій день у місто зайшли росіяни, а на четвертий в наш будинок прилетів снаряд”, – розповідає жінка.  

Сьогодні Оксана згадує свої відчуття у перші дні війни і зізнається, що була повністю розгублена, налякана і не знала, як діяти в цій ситуації. І тільки відповідальність за життя сина, якому на той момент було дванадцять років, не дозволяла паніці захопити її розум та тіло повністю.

Зовсім інакше діяла в ті дні киянка Ольга Євланова. Психотерапевтка за освітою, жінка розуміла, що сидіти склавши руки не має права.  

“У перший день війни я написала пост в соцмережах. Запросила всіх охочих до своєї групи підтримки, – згадує тренер-психотерапевт Ольга Євланова. – І вже з 28 лютого ми збиралися в зумі, де я підтримувала людей, відповідала на їхні питання. До речі, в перші дні війни ця робота допомогла мені так само не зійти з розуму. Бо я працювала з людьми, була завантажена. А головне – розуміла, що на той момент допомогти комусь – це означає допомогти і самій собі”. 

За словами психотерапевтки, більшість людей у ті дні цікавило одне питання: скільки ще? Тоді всім здавалося, що війна закінчиться за три дні, за тиждень,  максимум за місяць. І коли над Україною літали російські ракети, а з північно-східних кордонів сунули колони танків, звичайно, всі відчували тільки страх. І це нормально, каже Ольга Євланова. Адже ми всі тоді тільки й чекали, що цей жах має ось-ось скінчитися. 

“Коли ми сиділи у підвалі, в якийсь момент мені здалося, що я вже ніколи не побачу сонця, – згадує мешканка Бучі Оксана. – Потім хтось із наших сусідів почав збиратися виїжджати. Наважилися і ми. Так сталося, що поруч зі мною була вся моя родина – батьки, рідний брат з дружиною та дітьми. Ми не брали ніяких речей з собою. Просто сіли в машину і поїхали. З нами було ще кілька машин. Куди їхали, я вже не памʼятаю. За кермом був мій брат. Памʼятаю тільки, як їдучи вулицями Бучі, повз убитих людей на дорозі, ми їхали і голосно молилися… Було дуже страшно”.  

Зрештою її родині вдалося дістатися до Рівного, де їх прийняли якісь невідомі люди, нагодували, поклали спати. Але жодного плану, що робити далі, в Оксани не було. Згодом до неї додзвонилася подруга з Німеччини, яка живе у Франкфурті вже 10 років, і запропонувала приїхати.

“Я тоді підійшла до мами і кажу: мам, я з Прошею поїду до Німеччини, мене Таня кличе. Мама, звичайно розплакалася, обняла мене. Вони з батьком і брат з родиною вирішили залишитися в Україні. А ми з сином поїхали далі, до польського кордону. Наша дорога до Франкфурта тривала шість діб. І увесь цей час мені траплялися випадкові люди-янголи, як я їх називала. Вони не просто годували нас і дозволяли переночувати, а ще й купували елементарний одяг, шкарпетки, нижню білизну, зубні щітки, гребінці для волосся… Адже ми виїхали без грошей і речей”, – продовжує свої спогади Оксана.

Історія Оксани Волобуєвої схожа на тисячі інших історій українців, які одного дня покинули все і почали свою втечу від війни. Інша частина українців, попри ризики, вирішила залишится вдома. Психотерапевтка Ольга Євланова була серед них.

“Перший місяць був найважчим для всіх, – каже Ольга. – Страждали й ті, хто поїхав, й ті, хто залишився в Україні. Для себе я назвала цей місяць часом хаосу. Адже багато хто з нас не знав, куди бігти, чим займатися? Але протягом цього часу наша психіка почала адаптуватися до того жахіття, яке відбувалося навколо. У кожного цей процес адаптації проходив по-різному. Але, за моїми підрахунками, це тривало перші три місяці. Тобто, 24 лютого ми всі отримали психотравматичну подію. І три місяці наша психіка адаптувалася до неї. Можливо, не досить вдалий приклад, але уявіть, коли людина приходить на нове місце роботи і їй призначають випробувальний термін. За цей час працівник має освоїтися у новому середовищі. Так і ми – навчилися жити серед війни. Ключове слово – жити”. 

Приблизно три місяці тривав процес адаптації Оксани Волобуєвої у Франкфурті. Зрештою, за цей час вона знайшла житло, освоїла онлайн-консультації як косметолог, продовжила навчання на нутрициолога, яке розпочала ще в Києві, до війни. А з 1 червня жінка пішла до німецької школи – вчити мову країни, в якій опинилася не зі своєї волі. В класі, де навчається Оксана й зараз, 25 українців. Більшість людей з Маріуполя, навіть є хлопець з Донецька. За її словами, саме це спілкування з людьми, які мають спільний біль, підтримало її в чужій країні у важкий момент життя.

“Ми як одна сімʼя. Разом обговорюємо всі новини, які приходять з України, святкуємо дні народження. Зараз я готуюся до іспиту. Маю скласти рівень В1. Він дасть мені право влаштовуватися на роботу. Що далі? Не знаю. Не готова сказати. Поки що планую вивчити мову і влаштуватися на роботу. Син також вчиться у німецькій школі. Щоправда, йому бракує спілкування з однолітками, на відміну від мене. Але вертатися назад він не хоче. Каже, мамо, ми там ледь не загинули. Тому поки тут і зараз. А потім – час покаже. Після всього пережитого я намагаюся не триматися за стіни, життя навчило вже”, – підсумовує жінка.

На думку тренера-психотерапевта Ольги Євланової, зараз ми проживаємо період міжтравматичного зростання. Напруга триває вже понад рік. Люди отримали нові звички під час війни, навчилися жити з ними.

“Ми й зараз знаходимося на важкому етапі. Бо ми не знаємо, коли закінчиться війна. І це дуже виснажливо, – підсумовує психотерапевтка. – Тому щодня ми маємо жити і робити щось маленьке, те, що в наших силах. Потрібно шукати в кожному дні щось для себе. Війна підсвітила, що досягненням може бути навіть зробити зачіску, або притримати двері сусідові. Головне сьогодні для кожного з нас – бути людиною, яка сама собі подобається. Ми маємо щодня завершувати якісь свої маленькі справи. Бо наша психіка спирається саме на це. А взагалі, я тільки тепер зрозуміла свою бабусю, яка колись розказувала мені, як під час Другої світової вона ходила на танці. Я тоді обурилася: бабусю, які танці? Війна ж?! А вона так подивилася на мене, і спокійно сказала: танці були між війною”. 

Оксана Волобуєва з Бучі, яка вже рік живе із сином у Німеччині, теж наважилася піти на сальсу, куди її запросила одна знайома німкеня. Каже, що завтра життя може скластися так, що танці їй будуть вже недоступні. Тому краще це зробити сьогодні.